JК
Меч Арея :: Билык Иван Иванович
Страница: 81 из 587Пощо речешменi все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сi мови твої…
— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.
— Я прийду й умикну тебе, княгине.
Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла:
— Не єсмь уже княгинею. Вдова…
— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, –сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи.
— Огняном, на честь…вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози.
— Ти любила єси князя? –роздратовано прорiк Богдан.
— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. –Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: –Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш…через тебе.
Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув:
— То пощо ж не пiшли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?
— Ти сього не зумiєш, княже, –тихо проказала Ясновида. –Однаково не зумiєш. –Тодi глянула на нього згорда й кинула: –Та й не такий єси мiжний, аби мене питати про се.
То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни.
— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.
— Я прийду й умикну тебе, княгине.
Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла:
— Не єсмь уже княгинею. Вдова…
— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, –сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи.
— Огняном, на честь…вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози.
— Ти любила єси князя? –роздратовано прорiк Богдан.
— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. –Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: –Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш…через тебе.
Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув:
— То пощо ж не пiшли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?
— Ти сього не зумiєш, княже, –тихо проказала Ясновида. –Однаково не зумiєш. –Тодi глянула на нього згорда й кинула: –Та й не такий єси мiжний, аби мене питати про се.
То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни.