Зло   ::   Баграт Людмила

У тебе їх повні кишені!

Він завів мотор і пробурмотів:

– Потім. Вдома.

Решту дороги ми повзли зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину.

У квартирі я одразу кинулася до Алі, бо знала, що це розлютить Костянтина. Він ненавидів котів. Найдужче – Алі. Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Не роздягаючись, Костянтин пройшов за мною у вітальню, мовчки видер Алі з моїх рук, шпурнув у другу кімнату, зачинив двері і прихилився до них спиною:

– За цією тварюкою ти скучила дужче, аніж за мною!

Я спокійно парирувала його випад:

– Звичайно, бо люблю його.

Безнадійно. Він цього не зробить.

Він сплеснув руками:

– Ах, ну авжеж! Ти любиш його! Так само, як Яна. Цей дивний витвір твоєї хворої уяви! Його не існує, Марго. Його немає. Він – твоя хвороба. Ти збожеволіла, дівчинко. Мої віншування!

Я мовчки спостерігала, як він вибіг у коридор і за хвилину повернувся з паперовим пакетом у руках. Його вміст він висипав на коліна: моє люстерко, сережки, ланцюжок, шпилька, ручка, телефонна картка, пудрениця.

До Костянтина знов повернулася його впевненість:

– Ось! Ось вони – всі твої докази! Все, що змусило тебе повірити в існування того чоловіка. Він – сон, Марго. Смішно подумати, весь час я ревнував тебе до привида! Твоє кохання – просто сон, дівчинко! А я реальний. Я існую. Я з плоті і крови. І кохаю тебе.

Я не зводила очей з речей на моїх колінах. «Докази»! Ось ти і припустився цієї помилки, Костянтине! Шах і мат! Мені не потрібні докази. Вже давно не потрібні.