JК
Трохи питьми :: Дереш Любко
Страница: 142 из 307Коли ти лежиш на пляжі, гріє сонце, шумлять хвилі, точно як зараз, чи ти пам'ятаєш, як блищить сонце на воді?
– Та…
– Ти пам'ятаєш блиск сонця наморі. Ти пам'ятаєш запах моря?
– Та…
– Віка, ми зараз на пустельному пляжі. І море шумить так само, як тоді, у дитинстві. І сонце гріє руки, обличчя, зігріває ціле тіло, як тоді, у дитинстві. І хвилі, одна за одною, накочуються і шумлять… накочуються… і шумлять… ти чуєш цей шум хвиль, Віка?
– Та…
– Ти не сама на цьому пляжі. З тобою завжди буде мій голос. Він буде додавати тобі впевненості й сили, що б не діялось.
– Що б не діялось…
– Що б не діялось, Віка, мій голос буде додавати тобі впевненості й сили. Подивися навколо. Цей безлюдний берег… цей шум хвиль… вони стають дедалі чіткішими. Віка, перед тобою стоїть дзеркало душі. Поглянь у нього.
– Я не можу. Мої очі закочуються. Вони не хочуть дивитися в нього.
– Розплющ очі. Поглянь у дзеркало.
– Я бачу туман…
– Дивися глибше.
– Я бачу… собаку. Бездомного собаку, якого всі гонять від себе. О Боже, він потворний. Він гниє. Живцем гниє.
– Він живий?
– Та. Він задихається. Його очі скаламутніли.
– Що ти відчуваєш, коли дивишся на нього?
– Страх… жаль… відразу… удушшя… Його нашийник душить мене.
– Ти пам'ятаєш, хто тобі надів цього нашийника?
– Вітас. Він десь поруч. Він прив'язував мене до батареї, як собаку… Цей собака – це я.
– Це було насправді чи це порівняння? З нашийником і батареєю?
– Насправді.
– Віка! Наберися мужності й подивись у дзеркало душі знову.
– Та…
– Ти пам'ятаєш блиск сонця наморі. Ти пам'ятаєш запах моря?
– Та…
– Віка, ми зараз на пустельному пляжі. І море шумить так само, як тоді, у дитинстві. І сонце гріє руки, обличчя, зігріває ціле тіло, як тоді, у дитинстві. І хвилі, одна за одною, накочуються і шумлять… накочуються… і шумлять… ти чуєш цей шум хвиль, Віка?
– Та…
– Ти не сама на цьому пляжі. З тобою завжди буде мій голос. Він буде додавати тобі впевненості й сили, що б не діялось.
– Що б не діялось…
– Що б не діялось, Віка, мій голос буде додавати тобі впевненості й сили. Подивися навколо. Цей безлюдний берег… цей шум хвиль… вони стають дедалі чіткішими. Віка, перед тобою стоїть дзеркало душі. Поглянь у нього.
– Я не можу. Мої очі закочуються. Вони не хочуть дивитися в нього.
– Розплющ очі. Поглянь у дзеркало.
– Я бачу туман…
– Дивися глибше.
– Я бачу… собаку. Бездомного собаку, якого всі гонять від себе. О Боже, він потворний. Він гниє. Живцем гниє.
– Він живий?
– Та. Він задихається. Його очі скаламутніли.
– Що ти відчуваєш, коли дивишся на нього?
– Страх… жаль… відразу… удушшя… Його нашийник душить мене.
– Ти пам'ятаєш, хто тобі надів цього нашийника?
– Вітас. Він десь поруч. Він прив'язував мене до батареї, як собаку… Цей собака – це я.
– Це було насправді чи це порівняння? З нашийником і батареєю?
– Насправді.
– Віка! Наберися мужності й подивись у дзеркало душі знову.