Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Лорна вхопила мене за руку і стиснула так сильно, що я ледь не закричала. її губи напружились, вона незмигно дивилася на дверний отвір.

– Дай звук в магнітофоні, – процідила вона крізь зціплені зуби.

Але мене мов паралізувало. Магнітофон стояв за метр від мене, та я боялася потягнути руку до нього, боялася відірватися від Лорни. Тут я побачила у віконній шибі віддзеркалення порожніх коридорних дверей, і це налякало мене більше, ніж аби я там вгледіла чиюсь постать. Я пискнула й притиснулась до Лорни.

– Сука, блядь, Жанка, включи звук в магнітофоні, дура йобана, блядь…

Цього разу я без роздумів ввімкнула звук на повну котушку – і дурнуваті електронні чвакання японського хіп-хопу ввірвалися у згусле повітря кухні.

– Ходять тут всякі, блядь, – поцідила Лорна, все ще дивлячись на двері в коридор. – Потім труси пропадають.

Дурна фраза насмішила мене, і я коротко реготнула. Страх не минув, але смішно стало теж. Кіт змінив позу, сів стовпчиком і обгорнув себе хвостом. За якийсь час він ліниво потягнувся лапами і пішов понюхати – чи щось нового, бу-ва, не з'явилося у його мисочці? Лорна підхопила кота на руки, стала тулити його до себе, цілувати йому морду, примовляючи щось пестливе. Кіт терпляче, хоч і з помітним презирством, приймав поцілунки, поки врешті не вирішив, що з нього досить, і не втік прямо з рук десь у темряву коридору. Особисто я переступити поріг кухні все ще не зважувалась.

– Що то було… кгм… можеш сказати? – видавила я з себе хрипко.