Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Вечiр опосiв їх неподалiк стольного городу Витичева, та князь не спинився на ночiвлю –звернув через три-чотири гонi в холодний чорний лiс. У лiсi було моторошно, з вияркiв на них чатували бiси й лiсовики, та незабаром розпалили багаття й опинилися в повнiй безпецi.

Наступного вечора дiсталися Родня й теж заночували в лiсi, тiльки раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися плотом через Днiпро. Рiчка вже скресла, й подорожнi дякували за те всемогутнiй Данi, бо про переправу Богдан якось i не подумав.

— То є добрий знак, –ожвавився князь. –Кумири блюдять нас i держать по нас руку.

— Таж куди ми йдемо? –вже чи не вдесяте за сi два днi спитав велiй болярин, спитав без особливого сподiвання на вiдповiдь, однак Богдан сказав:

— У Луги.

— В Луги? Годоєвi в гостi?

— Годоєвi. Нехай явить нам ще одне диво. Тодi не ввiрували смо кумирам його.

Борислава се страшенно звеселило, й, коли переїхали через широко розлитий Днiпро, вiн почав квапити:

— Острож, Гатиле, бо маємо спiзнитися! Руки сверблять!

— Попочухаєш руки, путь не близька.

— Вiдаю, княже, та…

Вони йшли великою Сiврською землею, яка, здавалося, не має нi кiнця нi краю, четверту пiсля Родня нiч переночували в невеликому городцi Олтавi, добрали там коням вiвса й подалися далi. Скрiзь на шляху траплялися великi й малi села та городи, й люди в них розмовляли так, як у сусiднiй Нежинi.

— Сiври! –зневажливо вiдгукувався Борислав. – I речуть не по-руськи, й носяться не так.