Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Єутихiй розгубився.

— Отець…вiн…Його…

Богдан голосно засмiявся. Великий князь Рогволод умисне ховається десь у хоромi, й сього слiд було сподiватися. Стало по-справжньому смiшно – iстину речуть, нiби старi люди на схилку лiт починають нагадувати дiтей. Вiн пiдiйшов до двоюрiдного дядька й тицьнув пальцем у груди:

— А ти Великим князем скоро станеш?

Той усмiхнувся по-немовлячому щиро.

— Не вiдаю, княже.

— Як то? –скинув брови Богдан. Тодi махнув Бориславовi: –Йдiмо до коней, болярине.

А ввечерi до тiєї свiтлицi напхалося повно люду --то була шанувальна трапеза. Прийшов нарештi й Великий князь. З'явився з бiчних дверей, худий i чорний, а бiлi вуса й бiла чуприна, що звисала йому аж з-поза лисини тоненьким оселедчиком на чоло, здавалися наклеєними.

Вiн з погано прихованою ворожiстю глянув на Богдана й неспокiйно заворушив рудуватими на кiнцях вусами, й той насторожений погляд молодий князь ловив потiм на собi цiлий вечiр.

— Сiдай отут, княже, –рипучим голосом проказав старий, умостившись на покутi, –по праворуч од мене. Ти сьогоднi єси витязь.

I тi слова можна було розумiти як шану, коли б не лихий блиск у дiдових вилинялих очах, що позирали з-пiд бiлих брiв.

— А так, а так, –пiдхопив слова Рогволода велiй болярин Ждан. –Один головою наклав, i другий наклав, а Гатило, бач, повоював ясичiв i полону тобi привiв, Рогволоде.

Гостi всiдалися весело й гамiрно. Стiл аж гнувся од усяких страв та дзбанiв з медами.